Сонце — центральне світило у Сонячній системі. Події та явища, що відбуваються на ньому, значною мірою визначають процеси, які відбуваються на планетах, зокрема і на планеті Земля.

Водночас Сонце — типова жовта зоря серед багатьох мільярдів інших, що населяють нашу Галактику. Завдяки винятковій близькості до Землі Сонце — єдина зоря, на поверхні якої ми бачимо окремі деталі і чиї властивості порівняно з іншими зорями добре вивчені.

Отже, вивчаючи Сонце, ми починаємо краще розуміти природу інших зір, недосяжних для безпосереднього дослідження через їхню віддаленість. Важливо досліджувати Сонце і з огляду на те, що воно — джерело життя на Землі.

Атмосфера і «поверхня» Сонця. Спостерігачеві Сонце здається ідеально круглим диском, яскравість якого дещо зменшується від центра до чітко окресленого краю. Цей факт дозволяє ввести поняття «поверхні» Сонця, хоча насправді, як у будь-якої газової кулі — поверхні у звичному для нас розумінні у нього немає. Є плавне зменшення густини з висотою від стану умовно щільного до дуже розрідженого.

Сонце має складну будову як внутрішніх, так і зовнішніх шарів. Зовнішні шари Сонця — це його атмосфера, яку умовно поділяють на три концентричні оболонки.

Фотосфера (з грец. — «сфера світла») — це найнижчий і найщільніший шар атмосфери, 300 км завтовшки, від якого ми отримуємо основний потік сонячного випромінювання. Оскільки товщина фотосфери становить не більше однієї тритисячної частки радіуса Сонця, саме її умовно на-зивають поверхнею Сонця.

Фотосфера має жовто-білий колір і густину, в сотні разів меншу від густини атмосфери при поверхні Землі. Температура фотосфери зменшується з висотою, і той її шар, випромінювання якого сприймає людське око, має температуру біля 6 000 К. За таких умов майже всі молекули розпадаються на окремі атоми і лише у верхніх шарах зберігається відносно небагато найпростіших молекул, таких як Н₂, ОН, СН.

Розглядаючи фотографії Сонця, можна на його поверхні побачити тонкі деталі фотосфери: здається, що всю її засіяно дрібними яскравими зернятками, розділеними вузькими темними доріжками Ці зернятка називаються гранулами. Температура гранул у середньому на 500 К вища, ніж у проміжках між ними, розміри — близько 700 км. Гранули з'являються та існують пересічно близько 7 хв, після чого розпадаються, і на їхньому місці виникають нові. Дослідження показали, що гранули - це потоки гарячого газу, які підіймаються догори, тоді як у темних, дещо прохолодніших місцях, газ опускається вниз. Гранули свідчать про те, що під фотосферою у глибших шарах Сонця перенесення енергії до поверхні здійснюється шляхом конвекції. Над фотосферою лежить наступний шар атмосфери Сонця — хромосфера (з грец. — «забарвлена сфера») її можна побачити під час повного сонячного затемнення у вигляді вузького жовто-червоного кільця.

Товщина хромосфери становить 12-15 тис. км, а температура зростає від 4 500 К на межі з фотосферою до 100 000 К у її верхніх шарах.

Сонячна хромосфера дуже неоднорідна: в ній є довгасті, схожі на язики полум'я утворення — так звані спікули. Тому хромосфера нагадує траву, що горить. Час життя окремої спікули — до 5 хв, діаметр біля основи — від 500 до 3 000 км, температура у 2-3 рази вища, а густина менша, ніж у фотосфері. Речовина спікул піднімається із хромосфери в корону і розчиняється в ній. Таким чином, через спікули відбувається обмін речовини хромосфери з короною, яка лежить вище.

Над хромосферою знаходиться найпро-тяжніший шар сонячної атмосфери — сонячна корона. Вона має сріблясто-білий колір і простягається на висоту в кілька сонячних радіусів, поступово переходячи у міжпланетний простір. Температура її на межі з хромосферою становить 100 000 К, а далі зростає до 2 000 000 К.

Корона у мільйон разів менш яскрава, ніж фотосфера, і не перевищує яскравості Місяця у повні, а тому спостерігається лише під час повної фази сонячного затемнення чи за допомогою спеціальних телескопів. Корона не має чітких обрисів, її неправильна форма змінюється з часом.

Найвіддаленіші частини корони не утримуються сонячним тяжінням, і тому речовина корони неперервно витікає в міжпланетне середовище, формуючи явище сонячного вітру. Речовина сонячного вітру складається в основному з ядер водню (протонів) і гелію (а-частинок). Біля основи корони швидкості частинок не перевищують 0,3 км/с. Але на відстані орбіти Землі їхні швидкості досягають 500 км/с за концентрації частинок 1-10 в 1 см3.

Поширюючись на величезну відстань, аж за орбіту Сатурна, сонячний вітер утворює велетенську геліосферу, яка межує зі ще більш розрідженим міжзоряним середовищем.

Хімічний склад Сонця. И. Фраунгофер описав у спектрі Сонця понад 570 окремих темних ліній. Найвиразніші з них він позначив великими літерами латинського алфавіту (від червоного до фіолетового діапазону спектра) — А, В, С, D, Е, F, G, Н.

У 1857 р. німецькі фізики Г. Кірхгоф і Р. Бунзен порівняли довжини хвиль фраунгоферових ліній з досліджуваними в земних лабораторіях довжинами хвиль, що їх випромінюють (і поглинають) відомі хімічні елементи. Так було ототожнено близько десяти елементів. А справжнім тріумфом астрофізики стало відкриття нового хімічного елемента — гелію. Спостерігаючи 1868 р. спектр Сонця, англійський астроном Джозеф Лок'єр виявив у ньому яскраву жовту лінію поблизу лінії натрію Б. Невідомий елемент, якому належала ця лінія, отримав назву гелій, тобто «сонячний». І лише у 1895 р. гелій було знайдено на Землі при дослідженнях спектрів окремих мінералів.

Загалом у спектрі Сонця виявлено лінії 72 хімічних елементів, визначено їхню відносну кількість. Найбільше у речовині Сонця водню, друге місце посідає гелій. Разом вони складають 98% маси Сонця. Кількість усіх інших елементів (за масою) не перевищує 2%.

Регулярні спостереження поверхні Сонця, зокрема за положенням на ній окремих деталей, привели до висновку, що Сонце обертається навколо своєї осі в тому ж напрямку, що і планети навколо нього, тобто проти годинникової стрілки, якщо розглядати цей рух з боку Північного полюса світу. Було визначено і кут нахилу осі обертання Сонця до площини екліптики: 82 45".

Виявилося також, що Сонце обертається не як тверде тіло: його кутова швидкість зменшується з віддаленням від екватора. Так, сидеричний період обертання Сонця на екваторі становить 25 діб, а біля полюсів — 30 діб. Для спостерігача, який разом із Землею рухається навколо Сонця, ці періоди відповідно дорівнюють 27 і 33 доби.

Сонячна активність і коливання клімату Землі. У ритмі з циклами сонячної активності настають певні коливання клімату Землі. У тисячолітньому циклі істотно коливається рівень води в озерах і морях, що видно на наступному прикладі.

У V ст. н. е. на березі Каспійського моря були збудовані порт Дербент і фортеця. Тепер залишки її стін перебувають на глибині близько 5 м, а в ХІ-ХІУ ст. ця глибина сягала 8 м.

Цікава також історія колонізації Ісландії. У 860 р. клімат цього острова був значно м'якшим, ніж тепер. Родючі землі й багаті на рослинність пасовиська були і в Гренландії, де в IX ст. існували два поселення із числом мешканців близько 5 000. Але з XIV ст. у північній півкулі, зокрема в Європі, різко похолодало, кількість опадів зросла. Заледеніння Арктики досягло значних розмірів, Гренландія була блокована льодом, і на 200 років зв'язок з нею перервався. А коли до неї пробилися через криги, там не було знайдено жодного мешканця.

Сонячна активність і біосфера Землі. Впливаючи на погоду і клімат, сонячна активність не може не впливати на рослинний світ. Було зібрано багато зрізів дерев з чітко вираженими річними кільцями. Серед них були зрізи секвойї віком 3 200 років і дев'ятнадцяти 500-річних дерев. У всіх дерев визначали товщину річних кілець з точністю до 0,01 мм. Виявилося, що в роки максимумів сонячної активності приріст дерев був більшим, ніж у роки мінімумів. А те, що врожайність сільськогосподарських культур і відповідно ціни на них співвідносяться з кількістю сонячних плям, стало вже класичним прикладом.

До сонячної активності небайдужий і тваринний світ. Тісно пов'язані з 11-річним циклом періоди підвищеного розмноження каракуртів, бліх, пустельної саранчі тощо. Останню в періоди між піками сонячної активності взагалі не можна виявити.

До тваринного світу належать бактерії та віруси, що спричиняють різноманітні захворювання у людей і тварин. Через зміну їхньої чисельності та поведінки сонячна активність впливає на поширення епідемій і пандемій (розповсюдження хвороби на цілі країни та материки), а також на поширення епізоотій (масових захворювань тварин). Як показав О. Чижевський, у роки високої сонячної активності виникають пандемії холери, грипу, дизентерії, дифтерії тощо.

 Вплив сонячної активності на людину. Численні дослідження показали, що найчутливішими до змін напруженості геомагнітного поля, обумовлених сонячною активністю, є нервова і серцево-судинна системи людини.

Вплив виявляється по-різному: через зміну електричних властивостей тканин людського організму; через вільні радикали у клітинах; через індукційні струми, що виникають в організмі під впливом геомагнітних полів; через зміну проникності клітинних мембран тощо. Як наслідок, у людей з хворобами серцево-судинної системи під час геомагнітних бур погіршується стан, збільшується число інфарктів та інсультів.

У здорових людей змінюється сприйняття часу, сповільнюється рухова реакція, різко знижується короткочасна пам'ять, об'єм та інтенсивність уваги. Навіть у спеціально тренованих людей - спортсменів вищого класу та льотчиків — зафіксовано підвищену кількість помилок при виконанні контрольних завдань. Різкі й часті збільшення збуреності геомагнітного поля, впливаючи на візерунок біопотенціалів мозку, погіршують сон.

Все це відбивається на виконанні робіт, які вимагають точності та уваги, спричиняє збільшення травматизму на виробництві та кількості автотранспортних пригод. А люди з порушеннями функцій головного мозку в такі дні часто потрапляють на лікарняне ліжко.

Сонячна активність впливає на систему крові людини. Під час геомагнітних бур швидкість згортання крові зменшується на 8%. А кількість білих кров'яних тілець - лейкоцитів, від яких, як відомо, залежить опірність організму різним інфекційним захворюванням, у роки активного Сонця знижується в 1,5-1,7 раза. Так що поширеність епідемій у цей час може залежати не лише від посилення діяльності патогенних мікроорганізмів.

Отже, можна з упевненістю сказати, що ізоляція біосфери від дії космічних чинників відносна. Біосфера дуже чуйно реагує на зміну параметрів зовнішнього середовища.

КУЛЬТ СОНЦЯ У ЯЗИЧНИЦЬКИХ РЕЛІГІЯХ

Протягом всієї історії людської цивілізації Сонце було об’єктом поклоніння в багатьох культурах. Культ Сонця існував у давньому Єгипті, де сонячним божеством був Ра. У греків богом Сонця був Геліос, який, за переказами, щодня проїжджав небом на своїй колісниці. У слов’янській міфології божеств, які мали відношення до сонця, було чотири: Сварог, Дажбог, Хорс та Ярило. Частина дослідників слов’янської міфології схиляються до гіпотези про існування двох богів Сонця – Хорса (власне уособлення сонця) та Дажбога (сезонного сонця, що впливало на родючість посівів, садів, полів). З іменем Дажбога слов’яни пов’язували щорічні святково-ритуальні дійства, що відповідали сонячним циклам (день літнього сонцестояння та день осіннього рівнодення). На час ритуальних дійств (Дажбожі тижні) припадало свято Купали, на яке прибував і Ярило.

У більшості язичницьких релігій і народів сонячне божество було чоловічої статі: грецька, слов’янська, кельтська, скандинавська, римська тощо (Геліос, Хорс, Беленус, Фрейр, Соль та інші). У англійського народу, окрім того, що божество було чоловічої статі, до його імені додавався особовий займенник „he” – „він”, що є прямою вказівкою на чоловічу стать. У скандинавській міфології Сонце (Суль) – жіноче божество. Однак у римській міфології Суль (Соль, Сол) – бог-чоловік. У міфах Східної Азії, зокрема у В’єтнамі та Китаї, було два сонця: nhật dương і thái dương, що означають нічне сонце і денне сонце – Місяць і Сонце. До того ж енергію Місяця пов’язували з жіночою енергією інь, а Сонця – з чоловічою ян. Це дає підстави стверджувати, що Місяць був жіночим божеством, а Сонце – чоловічим.

У багатьох індоєвропейських мовах на позначення Сонця застосовується слово, що має корінь sol. Так, слово sol з латинської означає „сонце”. Слово зберігає корінь у таких мовах світу: португальській, іспанській, ісландській, данській, норвезькій, шведській, каталонській, галісійській. В англійській мові слово Sol іноді використовується для позначення Сонця (переважно в науковій літературі), однак щодо міфології, то застосовується латинський варіант слова (від імені римського бога Соль-Сол. Перською мовою sol означає „сонячний рік”. Від цього слова утворилося свърг (солнечный год) і давньоруське слово сълньце, сучасне українське сонце, а також слова в багатьох слов’янських мовах. На честь Сонця названо грошову одиницю держави Перу (новий соль), яка раніше називалася інті (від імені бога сонця в інків, який уважався головним божеством), що в перекладі з мови кечуа означає сонце.

Із давніх-давен людство відзначало важливу роль Сонця – яскравого диска на небі, що несе світло і тепло. Своєю життєдайною силою Сонце завжди викликало у людей почуття поклоніння і страху. Люди різних народів світу чекали від нього милостивих дарів – урожаю та достатку, гарної погоди та свіжого дощу або ж кари – негоди, бурі, граду тощо. У багатьох доісторичних і античних культурах Сонце шанувалося як божество. Культ Сонця займав важливе місце в релігіях єгиптян, інків, ацтеків. Предки не знали, що Сонце – єдина зірка Сонячної системи, навколо якої обертаються інші об’єкти системи. Тому первинні знання про небесне світило носили фантастичний і казковий характер. Саме це й стало причиною створення міфів, легенд, казок, у яких головним діючим персонажем виступав бог-Сонце або ж божества, що мали відношення до сонця (бог вогню – небесного та земного, бог ковальської справи, бог родючості тощо).

Сонце є головним божеством у язичницьких релігіях. Язичництво – загальна назва для всіх релігій, міфологічних і світоглядних систем, створених у межах того чи іншого народу або групи споріднених народів, що мають такі ознаки: іманентність божественного, культ предків, священний героїзм тощо.

Язичницькими називали ті релігії, що мали пантеон богів. Відтак серед найвідоміших культур, що визначаються на пояснення слова „язичництво”, можна назвати:

·                        давньоєгипетську;

·                        грецьку;

·                        римську;

·                        скандинавську;

·                        кельтську;

·                        слов’янську.

Пантеон богів також мали майже всі давні племена (індуїстські, індіанські – ацтеки та інші). Частина народів світу дотепер зберегла створені в межах свого народу протягом його історії вірування та релігії.

Розглядаючи язичництво не як релігію, а як соціальне явище, доцільно виокремити такі ознаки:

язичництво – спосіб життя певного народу, його світоглядні позиції;

у язичництві Божественне (первинне, іманентне), присутнє у всьому, є невід’ємною частиною світу, що підпорядковується його законам. Однак у монотеїстичних релігіях Бог – це трансцендентна особистість, яка може бути присутня у твореному нею світом, однак не тотожна йому і не залежить від його законів;

присутній культ героїзму (священний героїзм), згідно з яким геройський вчинок уважається вищий прояв діяння та прирівнюється до діянь конкретного бога чи був здійснений на честь богів;

для язичництва характерна орієнтація на внутрішнє „я”, що зумовлюється переживаннями героя щодо божественної сутності навколишнього світу та прояву відданості богам завдяки вчинку, дії (на відміну від семітських релігій, у яких переважає спрямування на зовнішній вияв: ходіння в храм, участь в обрядах, ритуалах, ритуальних дійствах тощо).